We use cookies
This website uses cookies in order to improve your browsing experience. Read more on our cookie policies.
Accept
Refuse
Україна вчора і завтра
Oksana Forostyna
13 June 2022
published in Issue One
Подолати минуле: глобальна історія України (Overcoming the Past: The Global History of Ukraine)
Ярослав Грицак (Yaroslav Hrytsak)

Київ: Портал, 2021

Історія, розказана двічі, зсередини і ззовні

«Спочатку я хотів стати рок-зіркою», сказав український історик Ярослав Грицак в одному з інтерв’ю.

На свій спосіб, він став. Він є академічним істориком, професором Львівського національного університету та Українського Католицького Університету (також у Львові), істориком, який сидить в архівах, пише книжки, викладав у Гарварді і в Колумбійському університеті. Але він також колумніст тижневика «НВ», а аудиторія його публічних лекцій сягає далеко за межі академічного світу.

Хтось може сказати: «Це не робить історика рок-зіркою. Хіба черговим Харарі». Але так це працює в Україні: якщо комусь випало бути українським істориком, письменником, поетом, або й навіть академічний філософом, то мусиш ставати рок-зіркою. У деяких випадках буквально: перед пандемією Сергій Жадан, мабуть найвідоміший український письменник за межами України, виступав близько 300 днів на рік: або як фронтмен зі своєю групою, або з поетичними читаннями. Виступати з групою на сцені — чи йдеться про хіп-хоп, рок, панк або електронну музику, або й просто про читання під джазовий акомпанемент — для українських письменників за останні три десятиліття стало радше нормою. Але це не все: реакція зали, навіть на звичне читання поезії, може нагадувати рок-концерт: наскільки багато публіки, якого вона віку, як вона поводиться. Для стороннього спостерігача це може бути шоком. Проте у 1990-х майже всі були бідними, книжкова індустрія злиденною, і писати українською, а не російською, означало від початку прирікати себе на програшну позицію. Недостатньо було просто бути добрим у своїй справі, щоби здобути увагу, потрібно було бути крутим.

Yamandu Roos: Odessa, 2010

Ярослав Грицак не співає, проте кожен може послухати 22 його подкасти про історію популярної музики 1960–1980-х років. Він поєднує у них все: відстежує прогресивний рок до джерел — Баха і Бетховена, до пісні Меріен Фейтфул «Plaisir d’amour», оригінальну версію котрої було написано, між іншим, за кілька років перед Французькою революцією, й аристократи, які чули прем’єру, невдовзі втратили голови на гільйотині, а Меріен Фейтфул, між іншим, і сама має предків-аристократів, а одним з них, між іншим, був галицький письменник Леопольд фон Захер-Мазох, всесвітньо відомий своєю «Венерою у хутрі», проте менш відомий своїм захопленням русинами (галицькими українцями), тощо, тощо. Грицак розпочав свою академічну кар’єру з досліджень робітничого руху в Галичині кінця ХІХ століття, тоді провінції Австро-Угорської імперії. Він написав 600-сторінкову книгу про українського інтелектуала Івана Франка та політичну й інтелектуальну атмосферу тієї епохи, і читав лекції про The Beatles.

У своїй найновішій книзі «Подолати минуле: глобальна історія України», яка вийшла у листопаді, він цитує The Beatles у вступі, як і Стінґа («Як писав Геґель і співає Стінґ, історія не вчить нас нічого»). Він пояснює різницю між українським та російський православ’ям XVII століття з допомогою колядок (католицьке походження традиції унеможливило їхню появу у Росії). Він пояснює різницю між Радянським Союзом та Східною Європою з допомогою рок-музики (загнаною у підпілля в першому випадку, і цілком доступною у другому), а різницю між комуністичною Польщею та іншими комуністичними країнами — The Rolling Stones (які виступали у Варшаві, але ніде більше).

Концепт нації є головною темою Грицака. Нація не є самоціллю, не є благом сама по собі, проте є необхідною «платформою для модернізації». Він говорив про це багато років, відповідно надбавши розмаїту колекцію ненависників. Найочевиднішими його противниками є ультра-націоналісти, які мають до нього чимало претензій: про українські націоналістичні організації 1930–40-х років він пише надто неприхильно, натомість надто прихильний до поляків, євреїв, російськомовних, українських соціалістів та соціал-демократів кінця ХІХ та ХХ століть; він просуває західний лібералізм, його радо вітають в непристойно заможних академічних інституціях на Заході. Але ці гріхи не роблять його улюбленцем лівих, поляків, євреїв, російськомовних і західної академії, автоматично. Як для декого з них, про українські націоналістичні організації 1930–40-х років Грицак пише надто прихильно, каже, що не всі поляки були героями і не всі євреї — жертвами, безжально критикує радянський режим і просуває західний лібералізм. Ну, ви зрозуміли.

У післямові до «Подолати минуле» Грицак визнає, що хоч він волів би для України ліберальної демократії, він не вважає себе лібералом. Радше він дотримується поради філософа Лешека Колаковського, одного зі своїх інтелектуальних гуру, і намагається бути «консервативно-ліберальним соціалістом». Ця нова його книжка може додати йому, разом з новими прихильниками, нових ненависників.

Мабуть тут варто додати, що почала я цей есей перед російською інвазією в Україну. Я завершую його під час цієї інвазії. Грицак, тим часом, стверджує, що 24 лютого є початком «нового розділу в українській історії»: «Ми більше не український народ — ми українська нація,» написав він у колонці для «Української правди». Війна, на його думку, «називаючи речі своїми іменами», «це не агресія Росії до України, а вітчизняна війна української нації з Росією». Передбачалося, що ця книжка має подолати минуле. Можливо, теперішнє своєю чергою подолало книжку.

Або, після 24 лютого, можливо, книжка набула нової гостроти. Грицак показав, що Україна ніколи не була островом, її історію завжди було переплетено із глобальною, навіть у часи найглибшої радянської ізоляції. Так само у 2022 році Україна не стала епіцентром світової історії раптово. Справедливіше було би сказати, що Україна знову стала епіцентром світової історії, тільки цього разу світ за цим спостерігає.

Професійні музичні продюсери знають, що аби стати хітом, пісня мусить поєднувати щось знайоме і щось нове. Так і з популярною історією: хіт мусить складатися із добре відомих фактів, несподіваної інтерпретації та нового візерунку цих фактів.

Хоча ХІХ та ХХ століття були чільною Грицаковою експертизою, нова книжка перевертає звичний наратив української історії аж до його середньовічного ядра, починаючи з самих назв: українська політична історія починається з «Київської Русі», держави, сформованої у IX столітті на землях, які зараз є серцевинною Україною. Термін широко застосовується і в Україні, і в Росії, проте він є анахронізмом: держава з такою назвою ніколи не існувала. Існувала Русь, але ніхто не називав її «Київською». Незграбне «Київська Русь» є винаходом російських істориків ХІХ століття. (Назва «Візантійська імперія», водночас, є винаходом XVI століття.) Велич держави, яка таки існувала, загалом перебільшують і в українській, і надто у російській історії — Владімір Путін особливо. (Грицак пов’язує те, що він означує як інтелектуальну відсталість Київської Русі з прийняттям східної, а не західної християнської традиції у Х століття, коли київський князь Володимир одружився з принцесою Анною Багрянородною, сестрою візантійських імператорів Василія ІІ і Константіна VIII. Хай там як.) Перетворення Русі на Україну не було ані втіленням неминучої долі, ані, звісно, ця доля не втілюється до сьогодні. Власне, стара Русь мусіла вмерти, щоби з неї могла постати Україна. Або, як пише Грицак, «перетворення Русі в Україну можна порівняти з перетворенням гусениці на метелика. Між гусеницею і метеликом, безумовно, є зв’язок. Але цей зв’язок стає неважливим із переходом зі стану “повзати” у стан “літати”». Козаки, офіційні батьки-засновники України (це зафіксовано навіть у національному гімні: «ми, браття, козацького роду»), навіть не конче були етнічними українцями: то була спільнота із різних народів, які в певний момент вирішили стати українцями.

Ці та інші тези не є цілком новими для академічних істориків. Провалля між академічною та популярною візією минулого не є чимсь унікальним. Але українську ситуацію вирізняє те, що й академічна і популярна перспективи були під безпрецедентним тиском і цензурою більш-менш до 1991 року, деякі історичні факти та інтерпретації попросту були під забороною. Цілком природно, що як компенсація поставали міфи, покликані протистояти потужному російському наративу. Деякі українські міфи попросту дзеркалили російські, підмінюючи одну «колиску цивілізації» іншою. Навіть цілком авторитетні українські книжки та медіа часто потрапляють у ту саму отруйну пастку, намагаючись додати «величі» чомусь настільки примхливому, як національна історія. Метою Грицака, втім, меншою мірою є розвінчування міфів, натомість розгортання історії як процесу. «Моїм ідеалом є історія без імен і дат,» — пише він у передмові. Він зосереджується на заплутаних причиново-наслідкових зв’язках, які стають очевидними, коли подивитися на ширшу картину або триваліший період. 

Тим, хто відстежує колонки та виступи Грицака, багато чого у «Глобальній історії України» може видатися знайомим. (Для повної картини: Грицак вклав чимало енергії та знань у роботу Несторівської та Унівської групи — незалежних експертних груп, які зустрічалися раз на місяць по суботах і розробляли стратегічні візії, відповідно для України та Львова, щось середнє між клубом та аналітичним центром, і ваша авторка також входила в обидві ці групи.) Багато років Грицак працював над викладом української історії для британського видавця Blackwell’s. Цю книжку він так і не написав. Натомість врешті написав «Глобальну історію України». Знаючи це, важко подумки не перекладати її на англійську та уявляти, як неукраїнські читачі, особливо із далеких країн, сприймали би її, надто тепер, коли будь-яка історія України прочитуватиметься як передмова до війни.

Знову ж таки, чи ці читачі обрали би її? Чи буде її перекладено? The Gates of Europe: A History of Ukraine (вийшла у Basic Books 2015 року і відома українським читачам як «Брама Європи») Сергія Плохія з Гарварду, можливо, була би очевиднішим вибором. Якби такі читачі цікавилися лише минулим — історичними фактами, чи то вони «українські», а чи «глобальні», — книжка Грицака могла би їх роздратувати, адже «Подолати минуле» є не лише назвою, але й місією. Назва є буквальним перекладом німецького терміну Vergangenheitsbewältigung на позначення політик, запроваджених після Другої світової війни, щоби дати раду з німецьким минулим, хоча Грицакове  «подолання» є дуже відмінним. Власне, його фокус — ані на історичній пам’яті, ані на травматичному минулому, натомість на самому історичному наративі. 

А втім читачів, не аж так зацікавлених в «Історії України», можуть захопити українські історії, сюжети, і Грицак розповідає саме історію про свою країну, провадить вздовж її сюжетної лінії у глобальній оповіді. Наприклад, знамениті фото радянських танків у Празі в 1968 році, які прибули туди придушувати Празьку весну, легко впізнавані, проте небагато хто на Заході, навіть серед істориків, знає ім’я Петра Шелеста. Шелест, перший секретар Комуністичної партії України, енергійно просував радянське втручання. У цьому місці читач може уявити його як беззастережно відданого Москві, проте він мав складніші причини вітати застосування танків. Одним з наслідків Празької весни була легалізація у Чехословаччині Греко-Католицької Церкви, забороненої в СРСР від 1946 року і жорстоко переслідуваній у Російській імперії до того. Вірні церкви, переважно з української меншини, мешкали переважно в східному регіоні Словаччини. По інший бік чехословацького кордону мешкали греко-католики західної України, яка була, як і балтійські республіки, одним з найменш радянізованих регіонів СРСР (бо ж її було анексовано Союзом лише 1939, а потім, повторно, 1944 року). У Союзі цей регіон також мав лиху славу бунтівного. Легалізація церкви в Чехословаччині теоретично могла відродити дивовижно міцне західноукраїнське підпілля. Шелест просто мінімізував свої ризики.

Грицак також демонструє зворотне: як буцімто «національні» історичні події були б неможливі без інших подій деінде. Наприклад, 1492 рік, відомий поворотний пункт у світовій історії, стає таким і в історії українській. Того року дві великі події трапилися на протилежних кінцях світу: Христофор Колумб натрапив на Америку, і з’явилася перша письмова згадка про запорізьких козаків. За збігом обставин, за православним літочисленням 1492 рік був 7000 роком від створення світу, апокаліптично досконалою датою. Грицак цей збіг використовує і розповідає про переможну Реконкісту Іберійського півострова короля Фердинанда та королеви Ізабелли та їхню підтримку подорожі Колумба, адже й вони очікувала кінця світу. («Це був кінець. Кінець світу, створеного сім тисяч років тому.») План Колумба для Фердинанда та Ізабели полягав у тому, щоби знайти новий шлях до Індії, і коштом здобутих там трофеїв фінансувати Реконкісту Єрусалиму. Там Фердинанд чекатиме на пришестя Антихриста, а відтак — Христа, бо де ж іще?

Ідея України — іншими словами, сутності у центрі Грицакової оповіді, яка є чимсь більшим за територію або її матеріальні ресурси, чимсь відмінним від сусідів, чимсь, що зростає і змінюється, чимсь, що з часом артикулює себе у термінах Заходу, — постане, коли світ стане глобальним. У наступному столітті іспанці знайдуть великі родовища срібла на території теперішньої Болівії, масовий імпорт якого в Європу спричинить збільшення маси грошей, що своєю чергою спричинить зростання цін, насамперед на продовольство. Від подальшої кризи у західній частині Європи виграли еліти Речі Посполитої, до якої тим часом увійшли й українські території. Місцеві магнати, які контролювали ці території, ставали фантастично заможними, і форсували колонізацію східного фронтиру — такого собі українського Дикого Сходу, — та закріпачували селян для збільшення врожаїв зерна. Це поширення кріпацтва у XVI і XVII століттях, зазначає Грицак, підготувало ґрунт для подальшого розділення Європи на «Західну» та «Східну»: Східна Європа таким чином перетворюватиметься на аграрну колонію Заходу, периферією капіталістичного суспільства, що поставатиме на берегах Атлантики. У короткостроковій перспективі ця економічна модель, з її величезною різницею між рівнем життя могутніх магнатів та їхніх підданих, створила передумови для майбутніх кривавих повстань.

1648 рік був іншим вирішальним роком, ще одним роком глобальних збігів і великої іронії. Тридцятирічну війну завершив Вестфальський мир, натомість Річ Посполита, яку ця війна не зачепила і яка навіть насолоджувалася десятиліттям «золотого миру», саме з її закінченням перетворилася на закривавлене поле бою. На тоді козаки вже були військовим станом на службі короля Речі Посполитої, захищаючи її південні та східні кордони. Свідомі своєї важливості, вони очікували таких самих прав та привілеїв, як і шляхта країни, і врешті повстали. Козацька революція 1648 року позначила початок довгого кінця Речі Посполитої. У пошуках підтримки повстання, українські козацькі еліти, проголосивши окрему державу, Гетьманщину, поставили на протекторат Московського царя. Московити, своєю чергою, поглинули ці еліти, і разом вони перетворили відсталу російську державу на імперію, що стрімко розширювала свої володіння. Проте відносини між сюзереном та васалом були щонайменше незбалансованими, і сторони у них навзаєм робили хибні припущення. Козаки розуміли цей військовий союз як угоду із взаємними зобов’язаннями, московити розуміли його як довічне розширення свого царства. Козацька Гетьманщина мала свою власну митницю і могли укладати угоди з іншими державами аж до початку XVIII століття, коли російський цар Пьотр І відібрав ці права. 1781 року Катерина ІІ знищила рештки цієї системи, і територію Гетьманщини остаточно поглинула Російська імперія. Тим часом, останній удар знесиленим решткам Речі Посполитої було завдано у 1795 році, коли відбувся Третій поділ РП між Російською імперією, Австрією та Пруссією.

Наслідки повстання 1648 року для України досі провокує гарячі дискусії далеко поза академічними колами. З одного боку, масштаби руйнувань, економічні та людські втрати, були настільки жахливими, що наступний тридцятилітній період досі називають Руїною. Проте з іншого боку, концепція України як окремої політичної спільноти, хай з якими перешкодами, постала з козацьких війн та їхніх суперечливих наслідків, як і окрема українська політична традиція. «Найбільша національна відмінність між Росією та Україною, — пише Грицак, — полягає не в релігії і навіть не в мові, а в різних політичних традиціях». Справді, різниця у мові, релігії та ідентичності були вторинними, навіть оманливими. Українські козаки відрізнялися від російських козаків: у Росії донські козаки ніколи не стали нацією, тоді як освічені козацькі еліти в Україні мали підтримку організованого міщанства, там існувала мережа шкіл та видавництв, автономні інституції та поділ влади. Відокремлена, а все ж тісно пов’язана із Західною Європою, українська політична традиція рухалася іншою траєкторією, ніж московська та російська автократія.  

Проте модерна версія української політичної сутності ще потребуватиме західного ідеологічного підсилення.

Якби модернізація була релігією, професор Грицак був би одним з перших апостолів. Наприкінці 1980-х він, молодий львівський професор, був залучений у нові легальні і напівлегальні українські організації, а також у дисидентські середовища. Як учасник львівського «Товариства Лева», він дав назву газеті, яка з часом стане однією з найважливіших в українській журналістиці: «Поступ». Девіз газети — «Більше поту, менше крові!» — був цитатою з Івана Франка, героя попередніх досліджень Грицака. Це мотто артикулювало світогляд нового покоління західних українців, антирадянських активістів, журналістів та інтелектуалів, які пізніше братимуть участь у ненасильницьких протестах на Майдані у Києві у 1990 та 2004 роках, організовуватимуть політичні кампанії, створюватимуть медіа та громадські організації.

Зростаючи у галицькому селі поблизу старого курортного містечка, Грицак встиг вхопити трохи традиційного сільського життя. Його дорослішання збіглося із швидкою радянською модернізацією, яка у випадку України була асиметричною: Україну зумисно робили провінцією, наприклад, цензура тут була суворішою, ніж у російських метрополіях, Москві або Лєнінґраді, а використання української мови обмежували до партійного офіціозу або пригладженого «автентичного» українського народного мистецтва, так ніби українська культура всуціль складалася із селянських танців та пісень. Грицак цитує українсько-канадського історика Ореста Субтельного: «усе, що було модерним, було неукраїнським, усе, що було українським, було немодерним». (Міжнародні рейси вилітали з Москви, а не Києва. Ще 1991 року дзвінок із США до, скажімо, Львова, відбувався через Москву.) Грицак зараз мешкає у постіндустріальному Львові. Від традиційного до модерного, від модерного до постмодерного, — і все за одне життя. Модернізація для нього також є політичною програмою: відновлення справедливості стосовно тих, кого свого часу обмежували в доступі до неї.

Терміни «модерний» і «модерність», як зазначає Грицак у першому розділі книжки, набув нового значення у ХІХ столітті: освічені класи почали уявляти «модерність» як обіцянку, що справи будуть змінюватися на краще: «Модерність починається тоді, коли люди починають вірити у зміни і бажати їх». Оповідь структурують бінарні опозиції, які Грицак неухильно тримає в полі зору: традиція і модерність, народ і нація, Русь і Україна. Ці опозиції позначають його розповідь про український шлях через «довге ХІХ століття»: від поділів до Першої світової війни і короткотривалу Українську Народну Республіку.

«риси характеру», «розсудливість», «як одягаються», «як закінчують життя»

Розділ «Довге ХІХ століття» починається з ретроспективного погляду на Völkertafel, «Таблицю народів», — австрійську картину на дошці, яка зображувала стереотипи про «десять провідних народів». Поміж них були поляки, московити та дивовижні «турко-греки». Але не було українців. Кожного представника того чи того народу було представлено у національному вбранні та профільовано за 17 показниками, як от «риси характеру», «розсудливість», «як одягаються» або «як закінчують життя». Таблиця однозначно демонструє, що народ виглядає тим краще, що західнішим він є. Для Грицака Völkertafel відображає не тільки розрив між Сходом і Заходом, який існував на початку XVIII століття, проте, і це важливіше, той факт, що авторам «Таблиці народів» не була відома сучасна ідея поступу: «Таблиця народів» була, врешті, статичним предметом умеблювання, і різні народи не посувалися її шкалою. Слово «поступ» існувало, проте у ХІХ столітті його значення зміниться на «усе більше, більше й більше — і швидше, швидше й швидше». На зміну статичній «Таблиці народів» прийде, скажімо, впевненість Маркса у тому, що «країна промислово більш розвинута показує менш розвинутій країні лише картину її власного майбутнього». Відтак конфлікт між прихильниками та противниками поступу, «одна з головних сюжетних ліній української історії ХІХ століття», для Грицака є також і історією супротиву вестернізації.

І ось тут Грицак змінює стандартний наратив. Він розповідає про постання українського та інших націоналізмів — типову для ХІХ століття історію, зокрема й для десятків націй, проігнорованих «Таблицею народів», — проте майстерно сплітає та інколи перевертає парохіальне і космополітичне. Грицак пише, що Україна ХІХ століття могла скидатися на тиху провінцію, навіть на благодатний сільський рай, як описував її у своїх ранніх творах Гоголь, але лише тим, хто мало її знав. «Вона була, як сплячий вулкан: під її поверхнею нуртували неспокійні потоки, які раз-по-раз проривалися назовні» у формі повстань, страйків та революцій. І по габсбурзькому, і по російському боці, ідеологічні феномени, які зазвичай вважають локальними «українськими», були частиною ширших радикальних течій.

Наприклад, навряд чи можна було назвати когось більшим українцем, ніж був Тарас Шевченко, — найвидатніша українська постать ХІХ століття та осердя національного канону, до сьогодні шанована українцями найрізноманітніших ідеологічних поглядів. Шевченко замінив стару козацьку модель нації, створену відповідно до інтересів козацьких еліт, на нову, натхненну радше ідеями Французької революції: модель, яка включала й інші стани, насамперед селян. Шевченко народився кріпаком 1814 року, у самому серці України. Зі своїм паном він подорожував до Вільна (Вільнюсу), зміг отримати освіту та свободу, і незабаром долучився до мистецької та інтелектуальної еліти Санкт-Петербурга. (Пізніше він вирушить на заслання за участь у таємному товаристві.) Шевченко навряд чи колись читав Едмунда Берка, проте формулювання нації як духовного зв’язку поколінь в одному з найвідоміших його творів «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» відлунює напрочуд схожим на формулювання Берка у «Роздумах про революцію у Франції»: угода «не тільки між живими, але й мертвими, живими і тими, хто тільки має народитися». На думку Грицака, і Берк, і Шевченко «черпали з одного й того ж джерела — нового європейського духу часу». Шевченко жив переважно по російському боці поділеної України, а не на австрійському, проте його вплив на українців у Габсбурзькій імперії важко переоцінити. Для Грицака біографія і творчість Шевченка є «засвідчують, що українська ідея постала внаслідок експорту західних ідеологій у Східну Європу».

Наступним ідеологічним підживленням був марксизм, проте цей вплив діяв радше в обхід. Марксизм, який тут був радше модернізаційною теорією, ніж теорією класової боротьби, наприкінці ХІХ століття уможливив те, що Грицак називає «формулою української ідентичності»: «Русь + Поступ = Україна». У цьому місці він звертається до постаті Михайла Драгоманова, професора історії Київського університету у 1860-х та на початку 1870-х, який вважав, що позаяк більшість українського населення є селянами, кожен українець має бути соціалістом, а кожен соціаліст має бути українцем. Драгоманов також був одним з лідерів Київської «Громади», організації, яка об’єднувала українську інтелігенцію (про її діячів казали, що вони носять «Кобзар» Шевченка в одній кишені, і «Капітал» Маркса в іншій). Його життя є ілюстрацією епохи суперечливих можливостей і переслідувань. Він обертався в академічних та інтелектуальних середовищах і в Західній Європі, і в обох частинах розділеної України. Втім, 1876 року його вислали з Російської імперії разом з іншим членом «Громади», Павло Чубинським (автором тексту гімну України). Їхнє вигнання було останнім пунктом сумно відомого Емського указу, що забороняв використання української мови у Російській імперії.  

Драгоманов осів у Женеві, де видавав часопис «Громада» (до свого розриву з нею), і надалі надихав українських інтелектуалів підавстрійської Галичини, зокрема й Івана Франка.

Сформульована Грицаком формула української ідентичності зрештою потребувала сприятливого середовища, яке забезпечувала порівняно ліберальна політична культура Габсбурзької імперії. «Національним ідентичностям потрібно вкоренитися,» — пояснює Грицак у главі про урбанізацію та індустріалізацію. І якщо «у містах російської частини ідентичності були аморфними й не стійкими», міста підавстрійської Галичини «на межі ХІХ–ХХ століть були досить націоналізованими». Міський публічний простір Галичини — з його «газетами, журналами, кав’ярнями тощо» сприяв вільному обміну ідеями, які «росли “знизу”, а не насаджувалися “згори”». Саме тут учні Драгоманова невдовзі виростуть з його федералістських поглядів: 1895 року конгрес Русько-Української радикальної партії (одним із засновників якої був Іван Франко) включив у свою політичну програму заклик до державної незалежності України.

Якщо все це видається дещо заплутаним, то це тому, що так і є, і не тільки для стороннього ока. Книжка Грицака інтернаціоналізує український націоналізм, у ній постають в новому світлі імена, знайомі українським читачам, або, точніше, ніби знайомі. Постаті, чиї обличчя можна побачити на українських банкнотах — Іван Франко, наприклад, а також Шевченко та Леся Українка, є на свій спосіб недавно впровадженим каноном. Стійкіший і більш стандартний канон ХІХ століття було, зрештою, зацементовано державами та імперіями. Тому канони бездержавних націй будуть неодмінно видаватися екзотичними та незрозумілими. Еміль Золя не потребує примітки ані для французьких, ані українських читачів, проте Юліан Бачинський потребує. Так ніби ці постаті просто не мали шансу представитися.

Проте шляхи українського націоналізму навіть не є найскладнішою історією у цій книжці: чого варта лише українська революція 1917–1920, яку Грицак порівнює з оперою Верді «Трубадур»: «її винятково заплутаний сюжет неможливо розповісти, не збившись або не пропустивши важливі епізоди. Тому оповіді про українську революцію неминуче вибіркові. Історики вибирають моменти, які найкраще пасують до їхніх схем». Перша світова війна увірвалася модерністю в український традиційний селянський світ. Територія України була «майже невичерпним резервуаром ресурсів», насамперед зерна, і результат війни великою мірою залежав від подій в Україні. Війна модернізувала, соціалізувала та націоналізувала — ба навіть українізувала  — селян, а надто тих селян Російської імперії, які через війну опинилися на заході, і там познайомилися зі своїми співвітчизниками українцями. Відтепер подорожувала не тільки інтелігенція. Саме про це йдеться Грицакові, коли він припускає, що «якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би “1914”».

Мине пів століття і ще одна світова війна, і наступний західний чинник знову розбурхає національний рух: з появою транзисторних радіоприймачів (спершу 1957 року, масове виробництво почалося вже у 1960-х) радянські люди у великих містах та західних регіонах СРСР відкрили для себе заборонені «Радіо Свободу», «Голос Америки» та BBC, а з ними і рок-музику. Як зазначає Грицак, під рок неможливо було марширувати: між радянськими піснями і роком молоде покоління вибрало останній. Врешті «Ленін не міг конкурувати з Ленноном».

Століття за століттям, у химерний та іронічний спосіб, обхідними шляхами, просуваючись і відступаючи, Захід модернізував «світ Русі». Україна поставала у перебігу та внаслідок «піднесення Заходу». Грицак пише, що «ліберальна демократія», а також сучасні технології, модерні ідеології, парламенти і нації, не існували б, якби не було Заходу. Не існувало б і України. Це може не подобатися, в певних частинах світу це може навіть звучати неприйнятно, проте в Україні це є таким самим фактом, як земне тяжіння. Успішно модернізуватися можливо рівно настільки, наскільки ви відкриті до західних впливів, чи йдеться про Аристотеля (прийнятого католицькими богословами, проте ледь відомого у домодерній Русі), чи про The Rolling Stones.  

Навіть за жахливими стандартами міжвоєнної Європи, масштаби насильства в Україні були аномальними. Американський історик Тимоті Снайдер означив як «криваві землі» території сучасної Білорусі, трьох балтійських республік, Польщі та України. Україна з них була найгіршим місцем, де можна було опинитися в ті часи: протягом 15 років, від 1932 до 1947 року, в Україні відбувся не один, але декілька геноцидів. Річ не тільки в тому, скільки людей загинуло, але й як вони загинули: кожен другий чоловік і кожна четверта жінка вмерли насильницькою смертю. На початку міжрозділу «Коротка історія насильства» Грицак застерігає тих читачів, які мають серцево-судинні захворювання, оминути його.

Одним з найцікавіших питань, які порушує «Подолати минуле», є те, як країні з такою грандіозною травмою і такою недавньою історією насильства (лише два чи три покоління тому) вдалося пройти через трансформації останніх 30 років, зокрема розпад СРСР та дві революції, без масштабного насильства. Щось змінилося, і раптом революції стали радше музичними фестивалями, ніж кривавими сутичками. Пояснення Грицака геополітичне: із «розрядкою» Холодної війни та підписанням Гельсінських угод 1975 року, дисиденти у радянських республіках (Україні, Литві, Грузії та Вірменії) скористалися можливістю вголос порушувати питання і прав людини, і національних прав. У випадку України, це було поверненням демократичних традицій українського руху кінця ХIX–XX століть, хоча тепер гасла відображали не лише внутрішні або «національні» питання, але й глобальні: права людина, свобода думки, свобода слова та демократія.

«Цінності виживання» vs. «цінності самовираження», «традиційні цінності» vs. «секулярні цінності» — це Völkertafel нашого часу.

Іншими словами, ліберальні цінності. Ще один відступ: як публічний інтелектуал Ярослав Грицак великою мірою доклався до популяризації концепту «цінностей» в українському публічному дискурсі, зокрема методології та категорій Світового дослідження цінностей, впроваджених американським дослідником Роналдом Інґлегартом 1981 року. Його проект починався як Європейське дослідження цінностей, проте згодом розширився на більш ніж 120 країн. «Цінності виживання» vs. «цінності самовираження», «традиційні цінності» vs. «секулярні цінності» — це Völkertafel нашого часу. Україна вперше увійшла в проект дослідження 1996 року. Грицак тепер використовує ці дані для пояснення України українцям. Ідея того, що людські переконання та цінності є, фактично, вимірюваними та придатними до візуалізації даними, результатами польових досліджень, успішно переважила старий вокабуляр, який домінував у внутрішньоукраїнських дискусіях впродовж 1990-х: на кшталт «національної ментальності», скажімо, або Гантинґтонового апокаліптичного «зіткнення цивілізацій». Головне послання Грицака: цінності можуть — і у випадку України мають — змінюватися, і зазвичай для цього потрібна зміна поколінь.

Грицак вітав усі три українські протести на Майдані Незалежності у Києві: студентське голодування, відоме як Революція на граніті, 1990 року, Помаранчеву революцію 2004 року, та Євромайдан 2013-2014. Він докладно пише про останні дві революції у «Подолати минуле»: розділені заледве десятьма роками, вони роблять зміну поколінь особливо очевидною. У 2004 році Помаранчева революція мала лідера, майбутнього президента Віктора Ющенка, саме його ім’я скандував Майдан. Проте у Євромайдан 2013-2014 років був Майданом покоління, яке мало більше спільного зі своїми глобальними однолітками, ніж зі старшими співвітчизниками: Грицак бачить Євромайдан як частину глобального протестного руху прекаріату, який розпочався 2011 року із «Займи Вол-стрит» та Арабської весни, і продовжився аж у Чилі (2019) та Білорусі (2020). Усі ці протести були реакцією на зростання нерівності та скорочення середнього класу, усіма ними переважно рухали молоді люди, народжені після розвалу Радянського Союзу, які дорослішали у часи стрімкого зростання очікувань, а отже найбільше відчули втрати. Не дивно, що вони повстали. Їхнє майбутнє видавалося похмурим та непевним. Хто може обіцяти їм «поступ»? Розгортання подій в Чилі та Україні, за спостереженням Грицака, майже ідентичні. Влада розганяє студентські протести, проте вони лише набирають сили, мов снігова куля, адже медіа викривають жорстокість силовиків. Влада у відповідь тисне ще сильніше. Ненасильницькі протести переростають у криваві сутички з поліцією, вуличні активісти використовують коктейлі Молотова і бруківку. Тисячі громадян забезпечують їх їжею, водою, медичною допомогою. Та й молотовими теж.

«Українські, чилійські та інші масові протести були подібні за своєю структурою: не мали лідерів, їхнє ядро становили молоді освічені люди з університетськими дипломами, і вони не мали чітких вимог. Вони вимагали речей, які складно означити, а ще складніше поміряти: поваги до людської гідності та справедливості». Структурна спорідненість, пише Грицак, включала й мову: «Їхня революційна мова була мовою цінностей, а не інтересів». Нове покоління уникає ієрархічних організацій та звикло до спілкування онлайн. Організаційна структура протестів відповідала еґалітарному етосові соціальних мереж. Впродовж першого тижня було заборонено партійні символи. Опозиційні партії мали від Майдану мандат на переговори з владою, проте лідери парламентських партій не могли обіцяти нічого, чого не схвалив би Майдан. Також не могли й лідери світової спільноти: Євромайдан не прийняв угоду з тодішнім одіозним президентом Віктором Януковичем (угоду, укладену за посередництва міністрів закордонних справ Франції, Німеччини і Польщі), і той невдовзі втік з країни. Рух, який не мав лідера, був таким чином нездоланним. Разом з тим Грицак застерігає, що «енергія горизонтальних зв’язків» має свій негативний бік: щоби перезавантажити країну, вважає він, молодим людям доведеться вступати в політичні партії і таким чином, принаймні до певної міри, прийняти неминучість ієрархій, а також голосувати та активно й регулярно висловлювати свою позицію.

У тій Грицаковій «революційній хвилі», що прокотилася світом у 2010-і роки, більшість протестів були невдалими. Євромайдан був одним з кількох успішних: Янукович та його найближче оточення ганебно втекли до Росії, а українці відтоді кілька разів відбулися вибори, прозорі і чесні. 2019 року мету країни вступити в ЄС та НАТО було зафіксовано в Конституції, попри те, що якихось десять років тому це ще було предметом політичних дискусій. Українське політичне життя є бурхливим і непередбачуваним, інколи вкрай химерним, швидкість, з якою відбуваються реформи, може розчаровувати, проте ніхто не може сказати, що Україна не є вільною та демократичною. Звісно, будь-яка війна штовхає суспільство до цінностей виживання, а 2014 року Росія окупувала Крим та частину сходу України. Хай там як, Грицак демонструє, як Україна рухається у бік цінностей самовираження. Росія і Беларусь також, принаймні на карті Світового дослідження цінностей, проте Україна має триваліші демократичні традиції та сприятливий політичний клімат. Ця сукупність чинників означає, що Україна має шанс.

Принаймні так це все виглядало у листопаді 2021 року, коли вийшла книжка. Після вторгнення усі мапи розірвано. Ваша авторка запропонувала цю статтю у листопаді, ще до того, як відбулася перша презентація книжки. Відтоді «Подолати минуле» активно обговорювали, статтю редагували знову і знову, а російські війська підтягувалися до кордонів України. В одній з версій тексту було висловлено припущення, що «хай як завершиться ця криза — найбільшою війною в Європі з часів Гітлера, поверненням до найгіршого варіанту Холодної війни, вона також принесе Україні найглибші зміни країни за весь останній час». Складно сказати, скільки ще страждань чекає Україну, як виглядатиме світ у травні 2022 року, коли European Review of Books вийде друком. Але очевидним є те, що Україна не складе зброю, хай там що.

Чи книжка Грицака щось із цього передбачила? Не дослівно. Передбачення були загальними. В останньому розділі він пише:

«У міру того, як Україна все більше глобалізується, глобальний світ усе більше «українізується». Українські проблеми — політична нестабільність, зростання нерівності, старіння населення, російська загроза — це проблеми всього світу. А оскільки Україна після падіння СРСР знову стала стратегічно важливим пограниччям, українські події потенційно можуть мати глобальний вплив. Теперішня війна на Донбасі — це більше, аніж війна між Україною та Росією: це війна за контури майбутнього світу.

Цікаво, як це передбачення звучить для неукраїнських читачів тепер. Грицакову книжку була написано, щоби зафіксувати українську сюжетну лінію у глобальній оповіді; іронія цієї рецензії в тому, що читачі з інших країн, які відчувають співчуття і солідарність, шукають своє місце в українській історії.  

« I am in the Team — Effectivity, Responsibility, Order », 25 September 2010, Odessa. From Europeans (2015)

Іронія написання есею про історичний наратив у цей час є гіркою: російське вторгнення спричинене маніакальним бажанням переписати історію, або повернути час назад. Ця війна не просто з Україною, а з тим поворотом, який зробила історія наприкінці 1980-х. Звідси й одержимість Путіна історією, його ностальгія за російським величием. Його нудні історичні вправляння (сигнали, які світ проігнорував) можуть видаватися лише його персональними, проте він не є самотнім божевільним, як це часто намагаються представити на Заході. Він є продуктом російського суспільства, його політичних традицій та пожадань. Будь-яка війна є архаїчною за визначенням, але ця є архаїчною на наступному рівні: вона також є війною за архаїчне, війна, метою якою є відрізати Україні шляхи до сучасності.

Грицак часто порівнював був Україну із джмелем, цитуючи давніше (1994 року) висловлювання Посла Британії в Україні, який своєю чергою посилався на «міф про парадокс джмеля»: інженери колись довели, що згідно законів аеродинаміки джміль не може літати, проте якимсь чином він літає. Існувало безліч аргументів на користь того, що Україна не мала би існувати, проте вона існує. Міжнародні експерти пророкували громадянську війну у 1990-х, буцімто ще катастрофічнішу, ніж була на Балканах, але цього так і не сталося. Вони передбачали розкол країни на дві або більше частин у 1990-х та у 2000-х, але й цього не сталося. Майже ніхто не вірив у перемогу Євромайдану, а він переміг. 2022 року західні військові експерти підрахували, що більшу частину території України, включно з Києвом, буде окуповано російськими війська впродовж 48-96 годин. Через місяць від початку вторгнення Україна стікає кров’ю, але цей план з тріском провалився.  

Парадокс джмеля було вирішено на початку 2000-х: нові технології, як от аеродинамічне моделювання та високоточні камери, дозволили інженерам пояснити, чому джмелі літають.

Впродовж своєї кар’єри Грицак закликав не означувати історію України як суцільну трагедію. Так, вона сповнена трагедій, проте вона не є низкою поразок. Він намагався довести, що історія України, попри усі помилки й драми, є нормальною. Більшість його попередників пояснювали українські поразки. У своїй книжці Грицак пояснює українські перемоги.

«Україна як модерна нація народилася у вогні війни та революції,» — каже Грицак про контекст Першої світової війни, який перетворив візію України на політичну реальність. Коли ж революції та війни транслюють у режимі онлайн, цілий світ має змогу переконатися: джміль таки літає. 

Photo by Lesya Ganzha, Kyiv, 24 January 2014, during Euromaidan. The National Philharmonic of Ukraine is visible in the photograph’s upper left, beyond the barricade.

Yamandu Roos
25 September 2010, Odessa

25 September 2010, Odessa, Ukraine. From Europeans (2015)

Close
«риси характеру», «розсудливість», «як одягаються», «як закінчують життя»

Anonymous, Völkertafel, c. 1720-1730.

Розділ «Довге ХІХ століття» починається з ретроспективного погляду на Völkertafel, «Таблицю народів», — австрійську картину на дошці, яка зображувала стереотипи про «десять провідних народів». Поміж них були поляки, московити та дивовижні «турко-греки». Але не було українців. Кожного представника того чи того народу було представлено у національному вбранні та профільовано за 17 показниками, як от «риси характеру», «розсудливість», «як одягаються» або «як закінчують життя».

Close
це Völkertafel нашого часу

як публічний інтелектуал Ярослав Грицак великою мірою доклався до популяризації концепту «цінностей» в українському публічному дискурсі, зокрема методології та категорій Світового дослідження цінностей, впроваджених американським дослідником Роналдом Інґлегартом 1981 року. Його проект починався як Європейське дослідження цінностей, проте згодом розширився на більш ніж 120 країн. «Цінності виживання» vs. «цінності самовираження», «традиційні цінності» vs. «секулярні цінності» — це Völkertafel нашого часу.

1996, 2008

2014, 2020

Inglehart, R., C. Haerpfer, A. Moreno, C. Welzel, K. Kizilova, J. Diez-Medrano, M. Lagos, P. Norris, E. Ponarin & B. Puranen (eds.). 2021. World Values Survey: All Rounds - Country-Pooled Datafile. Madrid, Spain & Vienna, Austria: JD Systems Institute & WVSA Secretariat. Dataset Version 2.0.0. doi:10.14281/18241.15.

Close
Yamandu Roos
« I am in the Team — Effectivity, Responsibility, Order », 25 September 2010, Odessa

« I am in the Team — Effectivity, Responsibility, Order », 25 September 2010, Odessa. From Europeans (2015)

Close

Йдеться про листування кримського хана Менґлі Ґерая з великим князем Литовським Олександром Ягеллончиком: козаки, які були підданцями останнього, захопили татарський корабель на Дніпрі, і хан нарікав на це у листі до великого князя. У «Подолати минуле» Грицак класифікує козаків, «піратів степу», терміном британського історика Еріка Гобсбаума — «соціальні бандити». Термін не є образливим, навіть якщо так може здаватися; у цю категорією так само потрапляє, скажімо, Робін Гуд.

Інша резонансна історична книжка, що з’явилася 2021 року, зосереджується саме на правовій культурі Речі Посполитої: «Українські світи Речі Посполитої» (Київ: Laurus, 2021) Її авторка Наталя Старченко підважує розповсюджену тезу (зокрема й Грицакову), що однією з головних причин повстання 1648 року була експлуатація селян. Вона також застерігає від проєкцій пізнішої історії кріпацтва на попередні періоди.

Юліан Бачинський, молодий львівський марксистський інтелектуал зі студентського середовища, яке гуртувалося довкола Франка, артикулював заклик до незалежності України у праці «Україна Irredenta» (1895). Грицакову інтелектуальну біографію Івана Франка «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота» було опубліковано 2006 року (англійський переклад — у 2019 р.). До слова: інтелектуальним героєм самого Грицака є не Франко, але радше Іван Лисяк-Рудницький, видатний автор історичних есеїв, який походив з впливової галицької родини ліберальних політиків, журналістів та інтелектуалів (його мати була центральною постаттю жіночого руху, активною феміністкою). Лисяк-Рудницький був студентом Львівського університету до 1939 року, і решту життя провів у Європі, США та Канаді.

Майдан 2004 року, відомий також як Помаранчева революція, скидався радше на карнавал центральноєвропейських ненасильницьких революцій 1989 року, тільки тисячу кілометрів на схід і на 15 років пізніше. Протести 2013 року також починалися як ненасильницькі. Побиття, вбивства і викрадення у Києві, які здійснювали спецслужби, проросійські парамілітарні угрупування та тітушки, було схвалено, спровоковано й підтримано або правлячим кланом Януковича, або російськими провокаторами, принаймні до певної міри. Так само і сепаратистські перевороти та війна у Донецькій та Луганській областях не відбулися би, без інфільтрованих російських агентів.

Гельсінський заключний акт, який завершив Наради з безпеки і співробітництва в Європі, що відбувалася у Гельсінкі, був результатом кількох років інтенсивних переговорів лідерів західних держав та СРСР. Угоду підписали 35 країн, і вона стосувалася багатьох проблем, зокрема торгівлі, наукової співпраці, територіальної цілісності, мирного вирішення конфліктів та ін. Положення угоди, які стосувалися прав людини, свободи міграції та возз’єднання сімей, свободи слова, матимуть ефект «ноги в дверях» для Радянського Союзу та Східної Європи. Позаяк СРСР підписав Акт, дисиденти могли апелювати до нього і відстежувати порушення прав людини, привертати до них увагу світової спільноти, а отже бодай до певної міри змушувати радянську владу до підзвітності.